1

Автор: delirium, 11.11.2014

Christian-Schloe-1

Я йду по вулиці. Немає ні душі.

Навколо були тисячі облич.

І можна не ховатися. Кущі

Оголені стоять. Скільки не клич,

#

Я не озиравсь. Аж раптом

Зупинилось дихання та серце.

Поглинули всі відчуття гуртом.

Ми з нею на одному МГц.

#

Застрягло сонце у її волоссі,

Що розсипалось, мов опале листя.

Рум’янець відтіняє чорні коси.

Браслети охопили мармурові кисті.

#

Гарні вії, ніби витончений дріт,

Оповили очі, в яких застиг цей світ.

Рубрика: Сонети "Демастеріон" - Ваш отзыв

Unknown name, nameless night

Автор: delirium, 31.10.2014

0001800

Тонким вогником розганяє світло

Тінь, що на стіні цвіла і квітла.

Вітер зимно дує і тремтіння свічки

Миготить мінливо. На щоках струмочки

Солоні. Безцінні ріки глибини. Потічки

Пересохнуть скоро. У кущах порічки.

Хто забув ці червоні стрічки?

#

Та, що світ покинула, бачила чимало.

Той, хто тут лишився, вже відчув багато.

Вона дуже хотіла з тобою бути поряд.

Ти давно чекаєш, коли стьмяніє погляд.

Надягнеш білі капці і чорний свій наряд.

#

Вона застрягла у міжсвітті,

Бо ти не відпускаєш. Засмучену і бідну.

Стовбичиш ти на перехресті,

Бо не можеш йти без своєї. Рідної.

#

Поруч назавжди привиди колишньої. Сум.

Вони будуть тут завжди, в’язні твоїх дум

І спогадів зникаючих. Так само, як і люди,

Тікають всі слова, що промовляли губи.

Всередині щемить, бо стискає груди

Найбільший біль, що зупиняє кровообіг. Води,

Що течуть, колись зупиняться на глум

Каміння, яке не знає, що означає мати сором.

#

Білі зуби, чорні очі.

Летючі миші крильцями тріпочуть.

У вухах наче дзвін. У голові шепоче.

Застигла уся кров, яка біжить щоночі.

Для тебе це не свято. Вона загинула тієї ночі.

Рік тому, коли ви вирізали гарбузи

Й гадали, якими ж будуть ваші карапузи.

#

Ті слова були пророчі,

Які віщунка сповістила.

Твоя кохана знавісніла.

#

Тепер вона у вогняній гієні,

Як проклята, пала.

Вариться у кип’яченій піні

З демоном, яким була сама.

#

Ти, протестант, більше вже не віриш в це;

Якщо ще й досі не згоріло сонце,

То, може, вона ангелом була

І то – її прокляття,

Що спричинило в її тілі неземне сум’яття.

#

Її спалив ти у вогні,

Як вона просила.

Їй віддав ти душу,

Вона лишила сина.

#

Він виросте і з часом розпитає:

«Таточко, де мати?»

О ні.

Ти не розкажеш історію страшну,

Чого напівсирітка не стала сиротою,

Чого у його батька постать диха самотою.

#

Ти звариш йому кашу запашну

І так спокійно порозповідаєш:

«Поки що не забувай: Вона постійно з нами.

Коли настане час, ми прийдемо до неї.

Раніше чи пізніше. Будемо разом із нею.

Але не поспішай. Трохи ще зажди.

На тебе твоя мама дивиться з вікна на небі.

Нас чекає там, де плавають на хмарах лебеді.»

#

Піклуванням огорни.

Це все, що маєш ти.

Ціннішого не буде.

#

Ми всі стаємо попелом

Чи їжею для черви.

Проте не помираємо, поки покривалом

Стеляться й рясніють білі пароплави.

Допоки річкою пам’яті над горизонтом

Чорніють ліхтарі, як повідомлень плями.

Рубрика: Вірші - Ваш отзыв

Третьего не дано (Tertium non datur)

Автор: delirium, 25.10.2014

photo3661

Секунды сна сверкают семицветным светом

И совращают солнечным приветом,

Привлекая песнями поющих перепёлок.

Самый лучший день – перед приходом сумерек.

#

Самый страшный вечер стелится рассветом.

Кровоточащие раны цветут розами.

Разорвала туши тьма, и разбила грёзами

Тех, кто силился раскрыть веки.

#

Ретивым резвым жеребцом рокочут реки.

Церковный колокол уже не виден,

Плачевный перезвон давно не слышен.

Туман оттеняет отзвук вековой,

#

Гулящий и дрожащий в глубинке мировой.

Морской воздух выдыхают волки,

Зелёным свечением сияют ёлки,

Изнутри идущим. Диковинных земель

#

Немного на Земле, где ещё есть зелень.

Наступают ночи и тишина мигом

И мысли вдруг теснятся об одном – милом

Сердцу; если постоянно, громко так, стучит оно —

#

Не прикажешь. Ведь не замолчит всё равно.

Широкополые шляпы и шальные шали

Прекращают шагать по шесту печали.

Снимают пальта. И вешают на вешалки.

#

Вечеринки у друзей. И жалкие останки.

Себя водрузив в кресла-качалки,

Покачиваясь, думают думы без устали,

Оставив позади силы зла и разума,

#

Чтобы не сойти от суеты с ума.

Расходятся некоторые швы,

Разглаживаются не все шрамы.

Заглушен ропот душ, пока шипит листва,

#

Заслеплен шёпот клуш, пока шумит трава.

Никто не бьёт баклуши. Ни минуты зря

Терять нельзя, когда придёт заря.

Цепные звенья, когда цокают часы,

#

Переливаются тихонько. Исписаны листы.

Плескалась в синеве маленькая рыбка.

Я помню нежный смех и чудную улыбку.

Они остались всем, что было у меня.

#

Всё это потерял. Но я найду тебя.

Рубрика: Стихи - Ваш отзыв

Rains of Castamere (Valar Morghulis)

Автор: delirium, 15.10.2014

game-of-thrones-guerra-dos-tronos-1-e-2-temporadas_mlb-f-3593277434_122012

(Dedication to A Song of Ice and Fire written by George R. R. Martin and TV series Game of Thrones)

#

In the forbidden Lands,

In the forgotten Sands

Had lived medieval nation.

Fantastic generation.

#

The Prince of Lions.

His crown was in diamonds.

He had no pure Love

And was not like a Dove.

#

The Queen of Roses.

She would take your breath

But she delivered only Death.

The crowd chose This.

#

Knights liked to play

In everyday weird Fray.

#

Each time there was strange game.

They were burning in desire and in Flame.

One Lord invited his cold sister.

He wished to be her beloved mister.

#

Bastard’s heart would freeze.

Ginger, she would break the Ice.

She gave him piece of cheese

And looked in his blue eyes.

#

Lady dropped her silver shoe

And men definitely knew

What she liked in dress’s hew,

But she didn’t know what to do.

#

Dead Men sucked the horse’s blood.

Red Priestess cut the throat of bud.

And the Darkness like a flood

Spreaded outside the door.

#

The Dragon fell on floor

Because the Sun woke up in time.

There were no Evil and rude crime.

#

Musician played like God.

For courtiers it was quite odd.

He could do this without learning.

It provoked a little yearning.

#

Pirate helped the King of Deer
To survive, when nobody was near.

Night was dark and full of Fear.

#

Bear loved a Pretty Maid.

Her words stabbed him like a blade.

When the day was faded

She was slaughtered. And who made it?

#

On the Earth laid the long shades.

The Wall would not defend the glades.

Son of Snow gave his Oath

That he’d never be in sloth.

#

Old Gods of the white trees

Heard those earnest pleas.

Ravens were the only keys

For raising people from their knees.

#

Black Sword was shining brightly in the field of sight.

New brothers in capes were ready for the Last Fight.

The slaves were free and were waiting for their right.

#

The midget was protected by the day of Light.

He and his family had always paid their debts.

As for the history itself, it had too many dots.

#

The decline would be faced by the North

That was betrayed by the traitor from the South.

Mother of Fishes lost her child.

#

Father of Wolves lost his hope.

Small girl would find her trope,

Wildly prickled enemies and smiled.

#

Brave cripple found the Children of Forest.

The aid came from his friends who were honest.

The safety was in height and it was promised.

The Warriors and Direwolves were the most Flawless.

#

The Princess was afraid of giants and Dogs.

The kingdoms were covered with heavy fogs.

She became a tiny and sly fox.

This secret was known only by frogs.

#

She changed her name to Liar

When her aunt disappeared like a Flyer.

The Song of Ice and Fire

Were popular among the sires.

#

We can think that we may

Exist forever and there stay

But no one was maintained.

#

And nobody would complain

That the only thing remained

Is to live here in today

And with dignity to die.

#

Summer is Passing

And Winter is Coming.

Рубрика: Compositions - Ваш отзыв

Absurdus

Автор: delirium, 06.10.2014

64e702a0925ddfe058cae1f4d3120f4c

Загублені. Ми разом як окремо.

В місті як у місці без людей.

Купа питань та жодних відповідей.

Розгублені. Полуниць гора із кремом

Насипана в таріль без денця.

#

Налляте молоко по самі вінця.

Проте продукти ці не варті і червінця.

Якщо не можеш поділитися з шаленцем.

Що стане у майбутньому обранцем.

Вірним. Чесним. Пристрасним коханцем.

#

Нудне життя в поліетилені

Нічим не краще, ніж в тунелі.

Де світло у кінці не світить

І не цвітуть безладні квіти.

#

Повний місяць вже не сходить.

Вона сама в людському світі.

Як горобчик в метрополітені.

Коли хочеться дивитися на скелі.

#

Молода дівчина, а в думках – стара.

Вона чекає миру.

А помре – задарма.

Невидима примара. Немає тут добра.

#

Вона шукає те, що значення не має.

Якщо воно і є, то десь воно дрімає.

І звуть його коханням.

А може – і життям.

#

Він – такий же, як вона.

Але в країні йде війна.

Неймовірно, щоби це було причиною.

Осінньою меланхолійною дниною

Зустрінуться вони. Несповна розуму.

Коли земля впаде в пітьму.

І розпустить вона свою руду косу.

#

Як прикро. Поки що не відають вони.

Що на планеті не існує лестригонів.

Люди летять повз, як дикуни.

В конюшнях не гарцують скакуни.

#

Сонце знову сіло тисяча-мільйонний раз.

Виставили молодята напоказ

Свою любов прекрасну без прикрас.

Її він не покине. Без образ.

Наше існування – не рядок звичайних фраз.

#

Листя опаде і почнеться листопад.

Сніг засипле чорне. І вечірній зорепад.

Осяє м’яким сяйвом білий снігопад.

Кожнісінька історія інакша на свій лад.

Нетривала пам’ять – одна із наших вад.

Та шлях їх не почався ще. Не склали тих балад.

Які читають, зазвичай, під білий шоколад.

#

Кардіограми серць усі йдуть до кінця

Прямої. Пентаграми душ не чекають танцю.

Вони тікають у глибінь озерця

І шлють свій поцілунок хлопцю.

Як янголи благословляють парубка.

Бо заслуговує вона такого юнака.

Не та, що ззовні лиш – білявка.

А та руда, що в дійсності – чорнявка.

Рубрика: Вірші - Ваш отзыв

Urbi et orbi

Автор: delirium, 24.09.2014

738486b30cc897438432ca6fd5193323_full

Несправедливість. Всім знайома

Ця річ. Нещодавня. Не нова

У світлі дня. Ми йдемо додому.

Хтось нас образив. Знову

На ногу наступив. Корова

І та крокує. Королева

І та не стільки має прав.

Тікає бідний. Наче вкрав

Скоринку хліба. З круглого столу

Безліч крихт дають. Додолу

Жодна не впаде. Для того,

Кому потрібна лиш одна.

Сьогодні стало вже не модно

Комусь допомогти. Самотньо

Плететься дехто, для кого

Не лишилось теплого.

Хіба що вдосталь гіркого.

Нема нічого ємкого

Чи хоча б їдкого. Слова…

Вони тільки полова.

Зупинятися не сміймо.

Наодинці не стіймо.

Я хочу чуть дієслова.

Якщо не можу бачить дій.

Сила-силенна природних стихій

Не зможе зламати моїх мрій.

У світі достобіса подій.

З них більша половина трагедій.

Бо надто лихий злодій

Мав забагато претензій.

Насправді він не лиходій.

Зайнявся руйнуванням всіх ілюзій.

Які стали головними темами поезій.

І сюжетами тупих мелодій.

Він вирішив Вам дати бій.

Як справжній лицедій.

Для мене персонаж – добродій.

Для Вас – чергова доба рецензій.

Проте завжди декілька надій

Залишиться. Як живий напій.

Одного звичайнісінького ранку

Не встане хтось. На ганку

Не политі чарівні квітки.

Позабуті стародавні плітки.

Нас посадили в клітки.

Ми в них гниємо. Бідолахи.

Порхають інші. Як птахи.

Несуться поруч дітлахи.

Всі разом ми — прості комахи.

До нас не має діла. Анітрохи

Ми не вдоволені. Без пороху

Пересуваються створіння

Туди й назад. Чиєсь творіння

Лежить обличчям на асфальті

В наскрізь мокрому пальті.

Звичайне видно тут коріння.

Тепер не жити Вам без мотлоху.

Придбали дивні лахи.

І ходите, як черепахи.

Наповнюєте пелехи.

І наливаєте повні келихи.

Почалося все дуже давно.

Коли було так само холодно.

Пронизував до м’яса вітер.

Не існувало горілки літр.

В той час нам було все одно.

У що вдягнутись і що їсти.

І у містах було повітря чисте.

Яким ми дихали на повну.

Не мали здібностей. Ми мовну

Необхідність виражали через жести.

І в хатах тільки трішечки замести

Для охайності було потрібно.

Відсутнє золото та срібло.

В печерах вили ми кубло.

Кожнісіньке стебло

Ми доглядали. Задля хутра

Тварин вбивали. Їхнє нутро

Ми з’їдали. За звірів прикро.

Ви ними стали. А тоді

Життя здавалося премудрим.

Сьогодні добре лише щедрим.

Рефлексії немає у воді.

Ніхто не йде на сповіді.

Нерівність у певному народі

Призводить до біди в природі.

Погода скаче, осінь плаче.

Сонце стає байдужим. Неначе

Назавжди прийшла. Депресія

В усьому канонічному. Експресія

У жовтогарячому. Божевілля

У людських думках. Свавілля

В різних країнах. Через тисячі років

Все зникне. Випаде купа снігів

На землю. Налетять з усіх боків
На істот поодиноких. Зітканих з пороків.

Кілька малесеньких уламків

З середньовічних обладунків.

Ховатимуться під товщею пісків.

Шеренги невдалих сніданків.

Шматки несплачених рахунків.

Мрії із нездійснених стосунків.

Пелюстки з надгробних вінків.

Ланцюги великих прорахунків.

Що будуть цурпалками тих міфів.

Які стануть дійсністю невдовзі.

Якщо не матимете на увазі.

Що може статися. У молоді

Все має бути добре. Годі

Нав’язувати нам погляди чужі.

Ніби Ви – досвідчені мужі.

Ви лежите на сонячному пляжі.

І будуєте із замків міражі.

І Ваші вежі закривають ті пейзажі.

Привабливі для будь-якої подорожі.

Тож терпіння має тонкі межі.

При всій своїй відвазі
Ми на півдорозі.

Ми від духовного за сім кроків.

Від співів ранніх жайворонків.

Картин чудернацьких художників.

Завіси палких поцілунків.

Пакунків з щирих подарунків.

Пари гарних знімків та малюнків.

Бібліотеки книг відомих класиків.

Миски улюблених персиків.

Якщо Ви ще не дерев’яні.

Ваші душі не кам’яні.

Маєте серце в глибині.

І не спочиваєте в труні.

На полі за вікном пасуться коні.

І Ви їх бачите. Бо Ви – не п’яні.
Ви п’єте чаї трав’яні.

Сидите в дешевій кав’ярні.

І шуби у Вас не хутряні.

Не завжди Ви слухняні.

Купуєте прикраси різдвяні.

Ховаєтеся в бур’яні.

Ідеї Ваші не льодяні.

А зовсім легкі. Повітряні.

Ви маєте можливість бути з нами.

Без звичного притискання панами.

Ви будете чиїмись синами

Зі своїми іменами.

Гулятимемо табунами

З чаклунськими снами.

Плаватимемо човнами

Чорними ночами.

Не плакатимемо прозорими сльозами.

Не говоритимемо заїждженими фразами.

Ми ходитимемо містами

І падатимемо дощами.

Не чекатимемо дзвінків.

А запрошуватимемо парубків.

Та прекрасних довгокосих дівчат.

Яких не змушуватимемо мовчать.

Реальний світ замінить віртуальний Інтернет.

Якщо ціннішим стане романтичний сонет.

Ніяких зрадників та завойовників.

Фанатиків та єретиків.

Політиків та землевласників.

Змовників та шкідників.

Коли різниця зникне у годинників.

Цілими стануть черепки у глечиків.

Рубрика: Вірші - Ваш отзыв

Memento mori

Автор: delirium, 13.09.2014

1379616320_norvhic-fernandez-1

Тиша. Чутно лишень якийсь звук.

Миша. Ні. Холодно. Лізе павук.

На стелі. Високо. Малесенька пляма.

Ворушиться чорний. Швидесенько. Прямо.

#

Спускається чітко. На твою спину.

Ти спиш. А він біжить по коліну.

Причепиться лапками. Знов за стіну.

Так само. Як зараз тебе я тягну.

#

До світла. Де тіней ніяких нема.

Подалі від злиднів. Де буду сама.

Ще діти. Без батька. Покинуті.

І мухи. В кутках. Застигнути.

#

В павутинні. Застрягнути.

До м’яса. Роздягнуті.

#

А тобі – хоч би що. Я з’їла вже суп.

А мені – так самотньо. Не дихає труп.

Зупинилось серце. Стук.

«Зламався. В полі. Сук.

#

На якому ми сиділи. Коли заховалось сонце.

Що світило і стрибало. На твоїй долоньці.» –

Пояснюю дівчинці. «Залазь на віконце.» —

Кажу я нашій золотокосій. Доньці.

#

Давно твій сон довічний.

І син сидить. Трьохрічний.

Поруч – старшенька. Сестра.

А я все ще медсестра.

#

Посипав сніг. На тиждень другий.

Сховались. В білій хуртовині.

Хрест. І пагорб недолугий.

Кістки. Твої – у домовині.

#

Згубила. Люстерце. Повний смуток.

Розбила. Скельце. Згадок жмуток.

Залляли. В душу. І у шлунок.

Свинцевий. Та смертельний. Трунок.

#

Час не лікує. І біль не йде. Нікуди.

Ні тебе. Ні інших. Ніколи не забути.

Рубрика: Вірші - Ваш отзыв

Delirium tremens (Dies irae, dies illa)

Автор: delirium, 03.09.2014

Pic01

Бесконечность. Дни и Ночи,

Мгновения майской весны

Пролетают быстро. Очень.

Хотелось верить в сны,

Что так чудесны.

И радугой беспечной будущности

Пленяют думы, что в сердечных

Языках огня сгорают, в сущности,

Не оставляя ничего в пещерных

Людях, в муках умирающих душевных.

#

И только капельки дождя смывают

Все Радости, Утраты, Успехи и Тоску,

Поселившиеся в воздухе кают

Матросов. Их фотографии на доску

Почёта не повесят. Но бывает.

#

Что свои жизни, находясь на волоске

От смерти, они вверяют синюшнему морю.

Калейдоскопами уходят, как полоски

Лета, обесцененные ценности. Уморить

Уже не сможет такая смена Сторон Света.

#

Виной тому, что осень на носу,

Население Земного Шара, небольшой планеты.

Обидеть могут здесь любого, даже босую,

Ведь не водится за ней грешок,

Который служит привилегией небедным.

#

Каждый Грех, что был прописан в Книге Веры,

Давно разучен всеми. И неслышный шепоток,

Как невидимый смешок, не спрячет без меры

Грешный народец. Бескарным

Себя возомнил, скрыв своё падение

В адский колодец. Новое преступление,

Тебя забыв, совершает безнаказанно.

Индульгенция им противопоказанна.

#

Имеем кучку человеческих страстей. Видение

Предсказывало то, что будет или сплыло.

Соль в том, что уже всё когда-то было,

Ведь у людей не достаёт Смирения

Подчиняться Доброте и не помогает мыло

Оставаться в Чистоте. От гадостей,

Летящих в Твою Голову, жди подлостей.

#

На первом месте видится Гордыня.

Когда девчонка слишком горделива

И думает, что лишь одна она – княгиня.

До бескрайности девица чванлива,

А на поверку, к старости – гусыня.

Исчезнет всё Высокомерие и Спесь,

Когда придёт лишь Одиночество и Лесть.

#

Противница Её – Любовь.

И есть она великим благом.

Одним из самых величайших. Церковь

Извещает о Ней, о Вере и Надежде.

Как жаль, что мир не станет прежним.

Кратчайший путь поник закатом.

Осталась истина сладчайших. Одежды

Не хватает. В Милости безбрежной,

Которой пичкают из шалости,

Таятся Лицемерие и колкости.

#

Тщеславие – прерогатива гордеца,

Часть отпетого подлеца.

Частичка гордости с лица

Сбежит, когда узреет он Господнее величие,

С коим не сравнится его жалкое двуличие.

#

В безнадёге и безверии.

На безрыбье и мясо будет рыбьим.

На пороге смерти, у её двери

В Чудо превратится новость,

Что блаженных нынче нам не счесть

И наш мир стал вновь Твоим.

#

Второй демон Преисподней,

Снедаемый чужим,

Хочет жизни поудобней,

Терзаемый святым.

#

Это просто человеческая Зависть

В полуозверелом подобии желания

Подбивает молодых на Ревность,

Побуждая к мерзости сознание.

В третьем случае крайней Злости

Наберись ангельского Терпения.

Иначе приведут твои откровения

К воспалению ротовой полости.

#

Уж лучше тогда Леность, чем Гневность.

Ибо Праздность не вредит как Месть.

Нужно приложить усердие. Лень

Легко сбросить в один день,

И закончится отлынивание.

Пусть проиграет Трудолюбию Уныние.

#

Если верят в Рай,

Но при этом любят Ад,

То как же может Добродетель

Пробиться сквозь границы Зла?

#

Непорочную встречает каравай.

А досрочную уводят в Падший Сад

За недостроенный сарай.

#

И даже попечительный родитель

Не в силах уберечь дочь от козла,

Как Инквизитор Ведьму от Костра.

И ждёт её Погибель,

Коль такова её Судьба.

Что наша жизнь? – Борьба.

#

Но боремся мы с тем, что нам необходимо,

И жаждем тех вещей, что вовсе не нужны.

И с нами впечатления живут неизгладимо,

Которые мы вкладываем в памятные ножны.

Материя господствует над Духом,

И полнится Земля «фальшивым» слухом:

Ребёнок не поделится конфетой;

Монарх захоронится с каретой.

До конца преследует нас Скупость.

Всё от того, что нам присуща тупость.

Отвергаем положения об Алчности,

Будто нет нигде на свете Жадности.

#

Когда ты безудержно хочешь съесть

Намного больше, чем ты можешь есть —

Чревоугодничаешь вместо Воздержания.

Воздал бы бедным каплю подаяния,

Пал ниц бы в глубочайшем покаянии,

Проявив Великодушие и Щедрость.

#

Рассыпались по территориям. Как пёстрые птицы

Разлетаются по местам. Голодные Блудницы

Расхаживают томно. Как богемные львицы.

Внешне разные, как городские улицы.

Внутри умершие, как дохлые курицы.

По ситуации они – кровные сестрицы.

#

Целомудренность нынче не в привете.

Обжорство и Распутство состоят в совете.

У Сластолюбия Скаредность не в друзьях.

Десять Заповедей Божьих – и те не в ладах.

Убивают убогих, будто Боги.

Раскрадывают многих, как сороки.

Все лгут, как будто масло мажут на хлеб.

Мы атеисты, раз верим в Ад, как в погреб.

И в Судный День скупцы поселятся в котлы.

Спасение в сердцах живых, пока они теплы.

Рубрика: Стихи - Ваш отзыв

Потанцюй зі мною

Автор: delirium, 26.08.2014

Lost_boat

Не будь такою злою,

Потанцюй зі мною…

Я на руках носитиму

І більше не проситиму,

Якщо ти скажеш мені,

Що я зовсім не геній.

#

Не будь дуже холодною,

Ти можеш бути доброю…

Руки покладеш на плечі,

Зусилля докладеш… До речі,

Не даватиму я волі і своїм рукам,

Але повний хід дозволю мріям і думкам.

#

Не дивися зверхньо,

Роздивися… На поверхні

Кружлятимемо в житі,

Поглянемо, як в ситі

Спливають дивні дні,

Минають довгі тіні.

#

Не будь з чужим ласкавою,

Побудь терпкою кавою…

Ми попливемо понад білі хмари

Високо, де химерні древні храми

З-за обрію крізь готичну синь

Обриваються від упертих хвиль.

Здіймаються в небесну далечінь,

Де лицарю – одвічний водевіль.

#

Не буду наставляти роги,

Побудь зі мною трохи…

Ми разом пірнатимемо в морі,

І поруч поринатимемо в сни.

Через роки нам блискатимуть зорі,

І діти засіватимуть лани.

#

Не буду говорити тих речей,

Які дзюркочуть, мов брехня тече.

Не тільки в наших головах,

Як розписав я на словах.

Все буде так. Писатиму листи.

Якщо мені пообіцяєш ти,

Що не будеш надто злою

І танцюватимеш зі мною…

Рубрика: Вірші - Ваш отзыв

Солнце и Дождь

Автор: delirium, 11.08.2014

FwvDJAR7T_o

Сквозь счастье и горе, стоя у стекла,

Мы видим людей за окном. Далеко

Размытые образы. И жизнь, что текла,

И разные души, как молоко,

Застыли, идя размеренным шагом.

Когда-то тогда, будучи мигом,

Течению времени принадлежа

Мы шли, стараясь идти не спеша.

#

И день станет ночью, когда облака

Сойдутся над миром. И твоя собака

Залает по-доброму, лизнёт мою руку,

Махнув хвостом, погонит что духу

К подстилке рядом с резным окошком

Со смертным врагом – с чёрной кошкой.

#

Развеет утренний ветер туман.

Рассеет сумрак красивый роман.

Мы смотрим кино про любовь и обман.

Мы ждём на рассвет, а пока ураган

Разносит всё то, что было у нас.

А пока ещё лето и можно пить квас.

#

Если солнце ложится спать,

То мы тоже уходим в кровать.

Если же дождик польёт, как с ведёрка,

Мы побежим, и ты дашь мне пятёрку.

Ты проиграл. Но мы скрошим на тёрке

Всё, что не хочет на полке лежать.

#

Мы с тобой – совсем другие, странные.

И такие же, как многие: иные.

Понятное дело, забудут нас тоже.

Поэтому думать, конечно, негоже

О том, что имеем сейчас.

Мы здесь остаёмся на час.

Рубрика: Стихи - Ваш отзыв

« назад  наверх   вперед »