Unknown name, nameless night

Автор: delirium, 31.10.2014

Тонким вогником розганяє світло

Тінь, що на стіні цвіла і квітла.

Вітер зимно дує і тремтіння свічки

Миготить мінливо. На щоках струмочки

Солоні. Безцінні ріки глибини. Потічки

Пересохнуть скоро. У кущах порічки.

Хто забув ці червоні стрічки?

#

Та, що світ покинула, бачила чимало.

Той, хто тут лишився, вже відчув багато.

Вона дуже хотіла з тобою бути поряд.

Ти давно чекаєш, коли стьмяніє погляд.

Надягнеш білі капці і чорний свій наряд.

#

Вона застрягла у міжсвітті,

Бо ти не відпускаєш. Засмучену і бідну.

Стовбичиш ти на перехресті,

Бо не можеш йти без своєї. Рідної.

#

Поруч назавжди привиди колишньої. Сум.

Вони будуть тут завжди, в’язні твоїх дум

І спогадів зникаючих. Так само, як і люди,

Тікають всі слова, що промовляли губи.

Всередині щемить, бо стискає груди

Найбільший біль, що зупиняє кровообіг. Води,

Що течуть, колись зупиняться на глум

Каміння, яке не знає, що означає мати сором.

#

Білі зуби, чорні очі.

Летючі миші крильцями тріпочуть.

У вухах наче дзвін. У голові шепоче.

Застигла уся кров, яка біжить щоночі.

Для тебе це не свято. Вона загинула тієї ночі.

Рік тому, коли ви вирізали гарбузи

Й гадали, якими ж будуть ваші карапузи.

#

Ті слова були пророчі,

Які віщунка сповістила.

Твоя кохана знавісніла.

#

Тепер вона у вогняній гієні,

Як проклята, пала.

Вариться у кип’яченій піні

З демоном, яким була сама.

#

Ти, протестант, більше вже не віриш в це;

Якщо ще й досі не згоріло сонце,

То, може, вона ангелом була

І то – її прокляття,

Що спричинило в її тілі неземне сум’яття.

#

Її спалив ти у вогні,

Як вона просила.

Їй віддав ти душу,

Вона лишила сина.

#

Він виросте і з часом розпитає:

«Таточко, де мати?»

О ні.

Ти не розкажеш історію страшну,

Чого напівсирітка не стала сиротою,

Чого у його батька постать диха самотою.

#

Ти звариш йому кашу запашну

І так спокійно порозповідаєш:

«Поки що не забувай: Вона постійно з нами.

Коли настане час, ми прийдемо до неї.

Раніше чи пізніше. Будемо разом із нею.

Але не поспішай. Трохи ще зажди.

На тебе твоя мама дивиться з вікна на небі.

Нас чекає там, де плавають на хмарах лебеді.»

#

Піклуванням огорни.

Це все, що маєш ти.

Ціннішого не буде.

#

Ми всі стаємо попелом

Чи їжею для черви.

Проте не помираємо, поки покривалом

Стеляться й рясніють білі пароплави.

Допоки річкою пам’яті над горизонтом

Чорніють ліхтарі, як повідомлень плями.

Рубрика: Вірші - Комментарии закрыты