Memento mori

Автор: delirium, 13.09.2014

Тиша. Чутно лишень якийсь звук.

Миша. Ні. Холодно. Лізе павук.

На стелі. Високо. Малесенька пляма.

Ворушиться чорний. Швидесенько. Прямо.

#

Спускається чітко. На твою спину.

Ти спиш. А він біжить по коліну.

Причепиться лапками. Знов за стіну.

Так само. Як зараз тебе я тягну.

#

До світла. Де тіней ніяких нема.

Подалі від злиднів. Де буду сама.

Ще діти. Без батька. Покинуті.

І мухи. В кутках. Застигнути.

#

В павутинні. Застрягнути.

До м’яса. Роздягнуті.

#

А тобі – хоч би що. Я з’їла вже суп.

А мені – так самотньо. Не дихає труп.

Зупинилось серце. Стук.

«Зламався. В полі. Сук.

#

На якому ми сиділи. Коли заховалось сонце.

Що світило і стрибало. На твоїй долоньці.» –

Пояснюю дівчинці. «Залазь на віконце.» —

Кажу я нашій золотокосій. Доньці.

#

Давно твій сон довічний.

І син сидить. Трьохрічний.

Поруч – старшенька. Сестра.

А я все ще медсестра.

#

Посипав сніг. На тиждень другий.

Сховались. В білій хуртовині.

Хрест. І пагорб недолугий.

Кістки. Твої – у домовині.

#

Згубила. Люстерце. Повний смуток.

Розбила. Скельце. Згадок жмуток.

Залляли. В душу. І у шлунок.

Свинцевий. Та смертельний. Трунок.

#

Час не лікує. І біль не йде. Нікуди.

Ні тебе. Ні інших. Ніколи не забути.

Рубрика: Вірші - Комментарии закрыты